68
жиною у Царгород, зневірений, роздратований його вимогами. Та під вечір кінь знову затупотів по жулавцевих грядах і великий князь увійшов у печеру.
Був блідий, розхристаний, пірвана одежа свідчила про те, що продирався крізь кущі терновика, а очі горіли якимсь дивним вогнем.
— Послухай, старче! — сказав поривисто. — Ти розказував мені про себе. Тепер скажу і я тобі про своє горе, а ти осудиш тоді, чи я зможу стати таким, як ти кажеш, справжнім христіянином. І обіцюю тобі: якщо скажеш: „ні!“ так я зараз сідаю на коня й вертаюся у Київ доживати віку дома.
Зідхнув глибоко і почав:
— Увесь вік я мав перед очима того, якого гробу ти стережеш, святий старче! Увесь вік я повторяв собі: бережи, княже, своєї землі, а то чужої шукаючи, втратиш свою! І я позбірав її разом, і від великого Новгороду по Перемишль і Ряшів поклонилися мені всі руські князі. На коні і в таборі, у степу та в лісі, минали перші роки мого княження на Руси. Все інше засунулося мрякою, щезло десь поза кривавими марами побоєвища, поза димами пожарищ. Одначе в міру того, як спадщина великого Святослава збиралася у моїх руках, чимраз ясніше виступало серед нічної пітьми смертельним жахом викривлене лице… вбитого у мому шатрі Ярополка. Даремно я переконував себе, що це сталося без моєї волі. І ось одного разу прийшло мені на гадку, що Ярополк згинув точнісінько таксамо, як і Олег, хоч не з наказу
