— не одне! Прийми її, а може бути, осягнеш високу ціль, про яку говориш. Та я не стану хрестити поганина, щоб відкрити тільки ворота для його жадоби.
— Знову не розумію тебе, старче! Що це значить стати христіянином справді? Невже-ж ти гадаєш, що я піду за тобою в пустиню? Невже-ж цього вимагає від мене твоя віра?
— Ні, Володимире, не слід тобі тікати від людей! Навпаки, будь ти навіть у манастирі, я виправив би тебе у світ на бистрі хвилі життєвих вод. Бо в тобі не тільки теперішність, але й майбутнє всієї руської землі — не те, що в мене. Я тільки власну душу спасаю, а не чуже добро.
Потер чоло рукою, зідхнув важко й задивився на західній овид, куди клонилося сонце.
— Так гадаєш? — спитав. — Гей!
— Чи чув ти, великий князю про Гордія, ватажка рати, який літ тому двацять водив чималу дружину у Табарістан, як це вже було перед сороктрьома роками?
— Чув! Велику добичу привезли тоді русичі з чужини, а й хозари не відібрали їм її, як за першим разом. Так щож? Гордій з того часу щез, наче в воду канув…
— Отже бачиш, князю, цей Гордій — то я!
— Як? Ти, ти Олешич?
— Так, я! Я ходив уже тоді, перед сороктрьома роками у похід молодиком і чудом тільки спасся від засідок. Опісля ходив я ще й на Дер-
