61
Смерть окалічілої собаки, яку ловець не встиг добити в лісі…
Слова великого князя перепинив Олексій Олешич запрошуючи мовчки гостей до трапези. З комори виніс кусок вудженини, овечий сир та свіжу рибу. Покріпившись Роман попрощався з дядьком, бо князь наказав йому переказати дружині, яка саме тягла човни на волоці, щоб ждала його повороту. Князь та інок залишилися самі. Втомлений дорогою князь заснув на берлозі пустельника, а коли прокинувся, сонце вже клонилося на захід. Довгу хвилину вдивлялися обидва в червоні відблиски соняшного світла на широко розлитих водах Дніпра і слухали покрику птиці над рікою та звірні в лісі. Вкінці заговорив князь:
— Старче! недаром я прийшов до тебе аж у твою пустиню. Багато дечого зайшло в мому житті останніми днями і порадившися з моїми другами я рішив змінити шлях, яким ступав досі.
Олешич усміхнувся:
— Не бажав я між тебе та себе кидати слова „князь”, але бачу, що без нього не обійдеться. Дружина їде долі порогами, діло горить та бачу нема в тебе багато часу. Говори, Володимире, сину Святослава! Я твій слуга, хоча й не раб, і зберу все своє знання, ввесь досвід, щоб послужити тобі. Може тобі треба переговорити з печенігами, виторгувати мирний переїзд через степи? У мене є між їх ханами знайомі.
— Ні! не за цим я прийшов до тебе. До цього в мене є бояри, є меч! Вони можуть відкрити мені дорогу і в Царгород, не то що…
