53
східну каравану. Одна з них маленька, кругленька русявка, вдивлялася своїми збиточними оченятами в лице багато одітого, статного мужа, бажаючи зловити для себе належний їй приязний усміх. Одначе погляд Свена дивно поділав на неї. Вона поблідла, наче зпід багатої соболевої шапки глянув на неї кістяк. Друга спокійно і поважно відповіла на привітання Свена.
— Мирославо, голубко, що це за вовкулака? — питала білявка.
— Вовкулака, Лелітко? Правду кажеш, я зовсім не здивувалася б, якби стрінула його посеред лісної глуші. Це Свен Герюльфсон, колишній княжий воєвода.
— Ах, це він! богове!.. То він був при тому, як погані забрали Станка. Ох, горенько!
— Він був і при смерти Доброгоста! — сказала, а по лиці її промайнув гнів. Він завсіди вів інших на смерть, але сам наче зачарований — вертався здоровий.
— Ох, я мушу до нього піти! — заговорила крізь сльози. — Він певно знає щось більше про загибіль Станка.
— Стрівай! В нього певно діло до княгині. Заждемо в сінях… або й ні! У нього очі… ох, які лячні! Я боюся його зору, мов очей водяника. Брр! Ходи геть!
Тимчасом у світлиці дворища Рогніда в голубій мірті з бортами сиділа на килимом вистеленому стільці при низькому столі, де звичайно за-
