дем. Та Олешич не поділяв тієї радости; його лице потемніло, а голос затремтів:
— Ваша правда, достойні, та ви знаєте, що княжі вінки з Візантії приносить із неба янгол і складає їх на престолі Святої Софії. Чи захоче Всевишній післати його поганам, не знати!…
— Не журися, Олешиче! — усміхнувся князь і звернувся до Добрині. — Чого ж ти, дядьку, задумався? я надіявся було від тебе почути найбільше.
Старий погладив бороду рукою, поправив зморшки візантійського плаща й заговорив мов від несхочу:
— Буває, що мовчить і Добриня. Гарно було б у світі, якби усі ті мовчали, що говорять без думок. Покищо мовчу, та може заговорю… у свій час.
Нарада скінчилася, бояри відійшли з поклоном, князь залишився сам із Добринею. Довгу хвилину Володимир простояв біля вікна, потім плеснув у долоні і велів отрокові подати вина.
— Радость Руси єсть пити! — усміхнувся.
— Без того не може бити! — докінчив Добриня улюблену приповідку володаря.
Князь споважнів і почав:
— Слухай! У мене в руках всі землі русичів і як зачуваю, нема нікого в народі, хто не радів би з цього. Одні племінні князьки та князі, яких я поскидав на півночі, чи заході, ремствують. Є в мене дружина і то по заповіту Святослава зі своїх людей. Старші сидять на землях, мо-
