Сторінка:Опільський Ю. Ідоли падуть. Том 1 (1938).pdf/23

Цю сторінку схвалено

23

док. Один тільки Добриня крутився нетерпляче і вкінці перебив Олешичеві:

— Киньте балакання! — сказав. — Сам Олешич каже, що його Бог піклується головно тим, чим не журяться наші боги. На нашій землі місця доволі для них і для нього. Один другому не стане на перешкоді і тому годі нам про це… Посол жде!

— Авжеж! — збудився й Володимир. — Посол жде! Обидва кесарі, придавлені Вардою, звернулися до мене. Я знаю вже, що відповісти, але бажав би почути і вашу думку. Дати поміч, чи ні?

— Я гадаю, — відповів Олешич, — що поміч треба післати. З Візантїї йде до нас всіляка паволока, зброя, посуд, золото, срібло, вино, коріння, дороге сукно, а вона купує нашу шкіру, мед, віск, неладь, тавар, рибу, хоч від пятнацяти років нема щирости між нами і ромеями. Ми не любимо їх, але потребуємо одні одних і тому повинні взаємно себе спомагати.

— Егеж, так як Цимісцій Святослава на порогах! — крикнув різко Мощанин.

— Ти гарячишся, Всеволоде — завважив спокійно Володимир — якби земське боярство було підтримало батька він напевне не згинув би у степах. Ти Путято, знаєш про це найкраще, бо ти проводив тоді земськими…

Путята понурив голову, зморщив брови і глянув на князя своїми розумними очима: