15
— Де твої коси, Рогнідо? Який злочинець утяв тобі їх — спитав хрипло.
— Де? ось вони! Те одне, що ти справді любив у мене і тому я їх сама відтяла…
Лютим звірем скочив до неї.
— Не бий мами, бо я тебе битиму! — закричав нагло тонкий, дитячий голосок.
Опала рука Володимира. З кута на середину кімнати вибіг русявий хлопчик з темним лицем та розпаленими від гніву оченятами. В руці держав деревляний меч, який зробив йому дядько Снорре.
— Ізяславе, ти відкіля тут узявся? — гримнув Володимир збентежений.
— Не забудь, Володимире, що твій син може стати моїм местником. Тому раджу тобі, убий нас обоє! Тобі рідних убивати не першина!
В її голосі звучала злоба. Вона зірвала з голови золоте чільце, а золотисті кучерики розсипалися довкола її чудового личка. Занімівши глядів на неї Володимир, наче відкрив у неї нову привабу. Не дочув навіть останньої образи. Простягнув руки до хлопчика, якби бажав його обняти, вкінці вхопив себе руками за голову і відвернувся.
— Прощай! Невдовзі почуєш про мене! — сказав тихим, зломаним голосом і вийшов.
Рогніда кинулася до хлопчика, як львиця, коли рятує своє молоде з рук мисливця і розплакалася.
