103
На кормі останньої гостродонної чайки сидів великий князь і вдивлявся у срібну смугу, яку стелив місяць на водах Пропонтиди. Човни плили наче по розтопленому металі. Порухи весел розбризькували те сяєво у тисячні клаптики, смужки, краплини, які верталися долі перлистим дощем. Хвилювалося сяєво, гнулося, пружилося і сліпило зір переливами блисків. Мовчало довкола все, тільки ритмічний шум весел переривав тишу. Швидко цей гомін злився з тишею в одну гармонійну цілістъ.
— Ти чув мою розмову з Анастасом? — спитав князь Романа Олешича. — Він остерігає мене перед скритовбивниками. А коли він правду каже, то де дівається Христова віра кесарів? Видко закони життя зовсім не те, що правда іноків!
Наче зі сну підняв голову Роман.
— Твоя правда, о, великий і премудрий! Життя кланяється ідолам, а ідолів треба нищити топором.
Мряка густіла щораз більше, а коли зарожевілося на сході небо, човни плили вже тільки за східнім вітром. Тоді велів Володимир гридням випередити всі човни і поплив попереду.
Свитало.
Саме у тому місці неба звідки повівав свіжий ранішній вітрець, підіймалося понад овид сонце.
