— Не потреба нам послуги! — відповів. — Відійдіть!
У німому зачудуванні глянули на себе молоденькі жрекині і враз засміялися глумливо.
— Поживайте самі дари його святости! — сказала одна з них і хай вам присниться се, чого на яві не бажає… скоп.
І серед реготу побігли до святині.
— Ти чув Ксанте, обиду? — спитав червоний мов рак товариш полковника.
Ксант притакнув.
— Нераз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла дарданського розбишаки! — відповів, — та проте годі спорити з богами, королями і жінками. Вони могутніщі за нас. А ти корися, Лязіє, великим сього світа!
— Не Дія! — засміявся Лязіос. — Бог або король, який гнівається на підданого, завсіди могутніщий за нього і доїде йому кінця швидче чи пізніше, але жінка…
— Жінка, Лязіє, ще могутніща від богів та мужів. Не було ще сього, щоби жінки бігали за Зевесом, а бач неодна з них чваниться потомством від сього бога. Видко він бігав за ними. А що до королів, розказав би я тобі про се, що було сьому десять літ у Тірінсі в Пелясґії, та не хочу згадувати любої вітчини у чужій землі. Легко тоді очі мужа промивають сльози, як очі нелітньої дитини, що кричить за груддю матері.
— Говориш як старець, Ксанте, а тобі може буде тридцять літ від роду, або й то ні. Мені вже сорок стукнуло та богато було в мене діла з жінками. Але я завсіди вживав до них одного й виходив добре на сьому.
Тут Лязіос витягнув із за пояса коротку, шкіряну нагайку з плетеного ременю.
— Якщо котрій мої любощі не влад, то я тоді ось чим її угощу. Вони сейчас мякнуть від сього мов віск.
— Ба невільниці!…
— На всі твори підземелля! Яке мені діло до сих жінок, що сідають при огнищі у меґароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі… Одначе ми пусте торочимо, а страва стигне.
Випакували коші та ножами і пальцями розривали мясиво та печиво, густо попиваючи вином. Довго їли осьтак, вкінці крикнув Ксант на найблизчого вояка, щоби приніс йому води в шоломі і забрав зайву посуду. Оба з товаришем обмили руки та повтирали об скатерть, якою
