— Хиба ж я кажу, що просуну їх туди? Диви, який мудрий! Сам вигадав тай на мене звалює. Ні, вже коли ти такий мудрий та письменний, так ти мені до ладу розповідж, чого квас піднімається в гору, як витягнеш повітря з лівара? Коли мої губи не мотузок, як ти кажеш, то вже ж і повітря не мотузок.
— А того, що повітря важке, що воно давить і не пускає квас у лівар, а як витягнеш його, от тоді й квас піде в гору.
Тут Яків як і не засміється:
— Кому те повітря важке, кого воно давить? Хіба тебе, а мене ні, та й батька не давить; нам воно легке, а не важке, нам вільно дихати повітрям.
— Нам легко і плавати у воді, а вона ж давить, вона ж має вагу. Сам ти бачиш, що вода повертає колеса у водяному млині. А чого ж це так? Того, що вона важка: падаючи на млинові колеса, вона давить на них і повертає ними. Коли ж ти влізеш у воду, ти нічогісінько не чуєш, що вона давить, бо вона обнімає твоє тіло зі всіх боків однаково. Коли ж повітря давить, як то воно давить на крила у вітряка й повертає ними, значить воно має вагу, хоч і меншу ніж вода.
— А кільки то воно заважить? — спитав Яків усміхаючися злобно.
— Тільки, що як би зібрати до купи все повітря на світі, так ти не підняв би його; а як його менше, то й важить менше. От хотьби і всьому льохові: повітря тут не заважить і 2 кільоґрами.
— Ну, а те, що в ліварі, кільки воно заважить?
— Те мабуть і одного дека не заважить.
— А брехня твоя кільки важить?
— Та мабуть більше, ніж твоя.
— Може й вона давить, як повітря, чи ні?
Розсердився наш Санько, підбіг до Якова та смик його пальця від дірочки лівара, а квас так і задзюрчав і полився з лівара в дірку.
— Ну, держи його тепер своїми губами, держи, — промовив Санько, не даючи Якову затулити зверха лівара.
— Та пусти бо палець! — кричав Яків, — увесь квас утече. Геть бо, навіжений!
— Ні, коли так, не пущу, щоби ти знав, що повітря важке, що воно давить. Тепер бачиш ось що: коли ти від-
