— Та чому ж увесь? тільки той, що полетить у мій бік.
— Оттак само буває і з голосом: тільки той голос попаде тобі в ухо, що полетить у твій бік, а кожного другого не почуєш, як би його й не було. А щоб увесь горох летів у в один бік, треба б обгородити місце зі всіх боків, щоби тільки одна сторона була не загороджена, от хочби такою трубою, приставивши її до стіни. Коли в таку загороду, таку трубу кинути горохом, то в котрий бік він полетить?
— Та вже ж не куди, як у той бік, де стіна, а від стіни й відібється.
— Оттак само можна зробити і з голосом. Треба тільки від мене до тебе загородити місце так як уперед, кидаючи горох, тоді мій голос піде просто до тебе й тоді буде чутно, хочби я казав тихо. Отсе то й робить труба й кишка. Вона не пускає мого голосу нікуди в бік, голос мій не розходиться, а збірається до купи і ввесь досягає до твого уха. Тому то крізь кишку ти добре чуєш хочби й тихо що казати, а без неї не почуєш добре й голосної мови. Ну, тепер розумієш, чи ні?
— Не знаю.
— Дурненька ти дівчина, хоч би й сказала: так або ні, а то все собі: не знаю.
— Та я не знаю, що ти питаєш?
— Ну, скажи: коли тобі чутніше: чи як казати крізь кишку, чи так?
— Коли чутніше?
— Ага.
— Горох відбився?
— Ах, ти горох, та ще й зелений! А ще просила, щоби розповідувати їй. Ну, почекай же, я тобі ще инакше розповім, може зрозумієш. Чула ти коли небудь, щоби твоє слово відбивалося?
— Як то?
— Назад до тебе, як от горох від стіни або від помосту?
— Як же то? Та же горох видно, а слова не побачиш.
— Не побачиш, так почуєш; не до ока відбивається, а до вуха. Ну, я ще так тебе спитаю: чула ти, щоби твоє слово назад до тебе верталося?
— Не знаю.
— Знову: не знаю. Кажи ліпше, що не чула.
— Ну, не чула.
