В кімнаті князя було тихо. Широко відкрите вікно на сад давало величній образ Галича, що закосичивсь у білі чічки розцвілих садів. Стояла весна. На синій ленті Дністра просовувались поволі важкі пороми. Перевізники вимахували дрюками поспішно, перехиляючись якось кумедно то в одну, то в другу сторону. А від княжого саду несло ніжним запахом яблуневого цвіту.
У вікні стояв князь Ярослав. Перехиливши легко плече, дивився крізь вікно. Дивився гостро перед себе далеко ген за Дністрову ленту, аж на ці темнозелені ліси й бори, що з обріями цілувались. Прижмурював очі від ясного сонця, що майже в вічі зазирало йому, і нетерпляче похитував головою.
Відійшов від вікна і, легко ступаючи, заходив по кімнаті. В кімнаті пахло чебрецем і якимось дивним зіллям. Спів птахів у саду і цей весняний легіт, що залітав у кімнату, пригадали Ярославові його юнацькі літа.
Пригадались отчичеві слова:
— Замало стане тобі місця в твоїй волості! Ти, як усі Рюрикового роду, забагнеш нових земель, нових походів. Затужиш за смагою пожарів і солодкоїдким посмаком крови. Захочеться тобі Святославової слави й сили, і вистрелиш, як птах у перелет, у простори. Заманять тебе чар-зіллям подільські степи,
60
