Сторінка:Ольшенко-Вільха Святослав. Червона корчма. Оповідання (Краків, 1942).djvu/57

Цю сторінку схвалено

правда… Ми одружилися… Два роки перевірював я себе та її, чи зможемо ми жити вкупі, не так, як ті всі інші „добрі” подружжя, але по правді. Ішли літа, що здавались нам днями… — У четвертому році нашого життя прийняли власники лісів на практику молодого лісника. Поміж мною й ним завязалась дружба. І тоді сталося те, у що я не вірив ніколи. Прийшла несподівано брехня. Чи зрозумієш ти, що діялося тоді зі мною? Вся віра, яку я мав для Марушки, розприслась… Стовклася так, як флякон, або дорогоцінна статуя… Ні, ні… Це ще гірше… Відламки потовченої віри застрягли мені в душу, як скалки. Не знаю, що могло подобатись її в тому другому. Фізична краса? Ні. Бо в ньому її не було… Душа? Теж ні. Марушку чейже не могла потягти душа звичайніського чоловіка, що жив мрією про карієру, про насущний хліб… Я бачив усе… І коли я сказав їй, що вона має передомною таємницю, вона заплакала… Та плач її був для мене тільки наявним доказом, що вона ошукала мене. Я вже не кохав її. Я навіть знав, куди вони ходять, і не хотів їм перепиняти.

…Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього… За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я рішив сказати їй це. Минали довгі години. Було пізно вночі. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинились на великому дзеркалі, що стояло в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього… У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Довгу хвилину дивився я в нього… Кілька невиспаних уже ночей, бо я працював тоді завзято, виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе… І тоді… Чи ти чуєш? — тоді я побачив за мною його… рудого кота… Він по багатьох роках найшов мене знову… Стояв спокійнісінько за мною і сміявся…

56