— Один із них, Грицько, найстарший поміж нами, заспокоював мене. Я зрозумів, що вони думають, що в мене гарячка. Ні словом більше не розпитував я їх про цього кота.
Мирон дивно підсміхнувся. Ніяк не міг повірити, що це все направду трапилося. Стрічався з такими випадками, що хтось, потапаючи, бачив якогось мужчину, чи жінку з несамовитим виглядом, але ж це все була тільки передсмертна імагінація, під впливом жаху перед смертю. Не хотів сказати цього Сидорові. Знав, що його не переконає.
— Завжди, коли зо мною мало трапитись якесь нещастя, з'являвся цей кіт. Приносив з собою це нещастя і щойно після події відходив спокійно, з глумом у зелених очах. Не буду розказувати тобі, як то він сім разів приходив уже до мене і завсіди приносив якесь лихо. Оповім тобі про останню його „гостину” в мене…
За вікнами вщухала буря. Дощ іще лив, далеко за лісами перекочувалась хуртовина, і били глухо громи. Мирон спокійно дивився на Сидора. Викривлені уста затиснулись помітно і надавали йому рішучого вигляду…
— Ти питав мене, чи я одружився? Так. Зараз після приїзду з-за кордону дістав я місце в лісах коло Вильна… Поробив широкі знайомства серед земляків у місті. Там пізнав я в домі одного лікаря мою майбутню дружину. Два роки стрічались ми, ходили разом. Скажу тобі правду, — раніше женитись я ніколи не мав охоти. Я бачив скрізь у подружжях облуду і не хотів дати себе обдурити. Але Марушка була зовсім інша: зовсім не та, що інші жінки. І я покохав її. Не знаю, чи міг би хто сильніше кохати. Вона кохала мене теж… Між нами не було ніяких таємниць, тільки
55
