нена соната. Ходив довго-довго, ступаючи важко, недбало.
Пізніше сів і почав писати листа. Писав усю ніч.
|
|
— Пана Христіяна немає! — звістив Юркові двірник.
— Залишив для вас ключ і прохав, щоб ви пішли до нього нагору! Поїхав кудись.
Юрко застав у кімнаті по-давньому. Не було тільки скрипки. На столі лежав лист від Христіяна. Почав читати. Читав уважно…
А під кінець стояло:
… — і глупий покруч, найгидкіший у світі, хотів її вязати з собою?.. Її, що мала в своїй постаті весну, що в очах ховала синяву норвезьких фйордів, а на устах рожевість яблуневого квіту?.. Я, покруч?.. старий мрійник, що думав, що вона за „славу” проміняє свою юність і покохає мене — каліку?..
…це був лише жарт, жарт долі, болісний жарт, про який я завжди памятав, а тоді забув. І забуття це помстилось. Я захотів бути теж по-людському щасливий — кохати когось, і щоб мене кохали.
…Коли спитаєш мене, яке має бути моє щастя, то відповім — в усякому випадку не таке, як думають інші. Я мушу погодитися з усім. Мушу відкинути всі мрійництва. Розумію жах своєї хвороби. Коли б вона мене справді покохала, я був би найщасливішою людиною… та треба кинути ці думки. Нехай те, що в серці кровю накипіло, останеться навіки, нехай перетриває мене, мою нужденну з'яву — нехай буде безсмертне. Нехай вона залишиться Безсмертною Любкою, що їй присвячені мої твори.
…Не можна бути мені чоловіком для себе, лише для других. Нема для мене щастя. Щастя є в моїй тільки штуці, в мені самім. Ніщо не може сковувати мене з життям. Я ввесь призначений для них!..
49
