— Не жалує їм німець! — приговорюють баби.
А лани хвилюють під вітром, що з темних лісів біжить, підплигує і, шуткуючи, шушукає поміж колоссям.
Присадкуватий Микола Кріль, що то зараз за поповою деброю хату нову почав ставити перед війною, стоїть перед корчмою і розмовляє з командірами. Розпитує, вивідує. Що хвилини заїздять під корчму нові і бурмиловато, ярками дивлячись, залазять у середину.
Рудий Борух крамарює в тій пивній кооперативі (бо з цієї корчми відкрили жидові кооперативу). Улесливо підбігає і кланяється:
— Здрастуйте, товарищі! Може пива, чи горілки стаканець — і зараз-же підморгує на свою Фаню. А та, зігріта, червона, в засмальцьованім хвартусі, розносить поважно, наче рабін тору, піднос із горілками, чи пивом.
У корчмі гомін. Червоні командіри перекидаються словами. Випють два-три — і в дорогу.
— Нельзя больше! — вияснюють і вискакують поспішно крізь двері.
В корчму вбігають танкісти. Запорошені кидаються до стаканів, що їм підсуває з кумедним, незугарним вихилясом Фаня. Пють мовчки.
Микола хоче розпитувати, та ті мовчать… На їхніх винужденілих обличчях розсівся тупий, переляканий вираз. Кидають недопите пиво і вибігають.
А на дворі гамір і крик. На всіх язиках перекликуються. Та найчастіше московська лайка. На перехресті побіля корчми задержуються на хвилину і йдуть дальше, дальше, незлічимими рядами.
|
В ночі над ярчанськими лісами багряні луни і ясні блискавиці від гармат. Чимраз голосніші бах-
4