шли хлопець і дівчина — закохані, розмріяні, з блисками в очах.
— Щасливі! — шепнув заздро.
— Я теж буду щасливий! Є ще хтось, хто мене кохає! — І знову розмріяно почав креслити фігури.
|
|
В кімнату хтось застукав. Не піднімаючись із фотеля, попрохав. У кімнату ввійшла жінка. Висока, струнка білявка, з фіялковими очима й розмріяними рожевими щічками. В голубому капелюсі з широким рондом. Внесла з собою в кімнату подих живої весни.
Христіян устав. Вклонився. Представився. Прохав сідати.
І знову, подаючись назад, швидко сів у фотель. Почали розмову. Ніля говорила багато й швидко. Раділа, що пізнала його. Уявляла собі трохи іншим. А він тиснув з усієї сили до спинки фотеля плечі… Хотів як найглибше закрити своє каліцтво… Не чув, що вона говорить… Думав тільки про горб і її красу… Та де далі поволі оживлявся. Що-раз вдивлявся в Нілені очі і розгублено, по штубацьки опускав зір, коли їхні очі зустрілись. Зійшла балачка на його працю й творчість, і тоді Ніля попрохала його так наївно й по дітвацьки заграти їй щось. Христіян відмовлявся, але коли вона дуже почала налягати і збиралася встати, щоб подати йому скрипку — не піднімаючись узяв скрипку сам.
— Заграю Вам мою останню сонату, ще незакінчену. Вчора її створив — говорив, вдивляючись у неї.
— Назву її „Сонатою Щастя” і присвячу її Вам! Сьогодні… може й скінчу її!
Ніля радісно всміхнулась. Була така щаслива і вдячна. Охоче була б тоді його поцілувала, але він уже почав грати. Заплющила очі і потонула в музику.
Христіян грав сидячи. Та де далі, як звуки дуж-
44
