Христіян хитнув незрозуміло головою і далі дивився перед себе в сад.
— Чую, — почав глибоким голосом — що ця весна якась відмінна від тих, що були. Вона якась таємніша і солодша. Прийшла так пізно, але й швидше втече, швидше доспіє, скоріше розбурхає душу і… піде. Вона принесе мені щось нового, вижиданого! Чую це!..
Останнє речення було кинене переконливо і бреніло в ухах Юрка настирливо за ввесь час тиші, що зацарила в кімнаті. Підсміхнувся ледве помітно і дивився уважно на Христіяна.
Низький, з велетенською головою, з якої чорне волосся за кожним подувом вітру злітало чорними повісмами на широко-склеплене чоло, виглядав на тлі вікна якось по дітвацьки. Одне, що збивало цю оману, — це був великий горб. Христіян був горбатий… У цьому горбі ховалась і вся його постать, що так різко відтиналась від вікна, за яким цвіла весна і пахли вишневі цвіти. З цим горбом і велетенською головою робив кумедне вражіння ґнома із казки, що заблукався десь із-за семи гір і десяти рік, з борів у цю кімнату.
Це було й причиною, що Христіян виступав тільки в радіо. Розумів, що його постать на естраді, перед широкою авдиторією, зможе викликувати тільки… сміх. У чорних його очах таїлася ця пекельна свідомість каліцтва, а висновки з цього ховались у брижках міцно затиснених уст і передчасно поритого чола. Ні з ким не дружив, крім одного Юрка, що розумів його більше ніж інші, що трактував його не як каліку, а як свого друга. Жив самітний, здалеку від людського гамору й шуму, закоханий у свою чарівну скрипку, з якої випаровував найкращі, найсильніші почування.
39
