сті двері не пропустили ні звука. Коридорами спішились „ті білі люди”, що тхнули чимось таким поганим, що Арнікові аж у носі крутило…
Його пан лежав довго… З кімнати вийшли лікарі… Розмовляли щось швидко, нервово. Ні словечка не розумів, про що вони говорили. Що хвилини перехиляв лоб, щоб почути щось з-поза тих дверей, куди його пан пішов…
— Чий це собака тут? — почув несподівано біля себе. Оглянувся. Перед ним стояв старий у лискучих окулярах чоловік… Крізь скла дивилися на Арніка добрячі, сірі очі… Підвівся і, легенько скрадаючись, підійшов до нього. Пан погладив його чорні кучері.
— То, пане професоре, собака того, що поломив хребет. Казав йому тут чекати на себе, і він жде, — не знає, що пан його пішов туди, звідкіля ніхто ще не вернувся!.. — промовив лікар, що приймав Мартина до лічниці. Він саме тепер надійшов і чув професорів запит.
Арніко дивився на них. Не розумів, що вони говорили, одначе вичував, що це про нього.
— Ну й що тепер з ним зробити? — заклопотався лікар.
— Нехай залишиться тут — мяко почав професор.
— Дати йому мату тут, нехай лежить! Прошу сказати, щоб дали йому їсти. Віднині я ним опікуюся!
Молодий лікар легко посміхнувся.
— Собака, молодий приятелю — почав знову професор — так, як людина. Знає свій обовязок супроти свого пана. Ні, ні! Та де там людина! Коли-б ми могли розуміти їх так, як вони нас, то певне зовсім змінились би наші відносини. Напевно непотрібно
36
