Назустріч йому надбіг Лєдо, малий, бронзовий ямник. Виталися щиро. Лєдо вискочив Арнікові на шию і довго, довго обнюхував товариша. Шептав йому до вуха якісь приємні речі, бо Арніко весело махав хвостом і любязно цілував Лєда. Цей куртуазійно запрошував Арніка у глиб саду, підбігаючи що хвилини вперед… Побігли підтюпцем — оба веселі, молоді, наче малі хлопчаки. Задержувались, перекидалися по траві, гаркали і гонили щосили поміж деревами.
|
|
— Гей! Ну, хто в Бога вірує! Рятуй! Припадок! Смерть! Рятуйте! — ревів на руштуванні віспуватий Петро. Його збіліле сіре обличчя та дико вилуплені очі застигли, і жахливий рев булькотів у горлі.
Миттю прибіг на подвіря старий „кізляр” Степан.
— Що таке? — задихано спитав Петра.
А цей, високо на руштуванні другого поверха, не відповівши нічого, ревів своє:
— Припадок! Смерть! Рятуйте!
Щойно тепер побачив Степан цей припадок. На подвірі під руштуванням лежав хтось. Підбіг швидко до нього. Лежав звинений в манісінький клубок, лицем до землі. А з глибини землі, чи з цього замащеного клубка вапном, йшло хрипке:
— А-а-а! У-уй!
Збіглися інші. Швидко по всій будові грянуло:
— Нещастя на подвірі!
Кожний кидав роботу і збігав униз. Ніхто не знав з ким це трапилося, як і чому. Довкола нещасного зійшлась уся „будова”. Степан і два помічники „з бетону” підіймали поволі жертву. З-поза Степанових плечей показалось синьобліде обличчя і великі, чорні кільця довкола заплющених очей.
32
