Кров починає стукати живіше. Він міцніше прищулюється до землі і набирає пружистости до скоку. Ще хвилина одна, момент… Арніко стрибає…
Вулиця пуста, як раніше. Його пан в помащеній вапном одежі сидить далі на тому самому місці… Все так, як давніше. Тільки тепер сміється він так дошкульно, що Арнікові аж соромно й неприємно…
— Щось снилося тобі, Арніко? — Ех, ти старий вайлуго! Ходи-но тут, ходи! На обід!
Він знає тепер, що „виса” не було, а тільки так воно йому верзлося… Підходить до свого пана і несміливо ласиться. Хоче доконче полизати його обличчя та вуста… Стрибає на нього, але він, ніжно обороняючись, відсовує його…
— Досить, досить, ти злодюго! А-во, дивіться, до самої губи лізе! Ну, — та чи ти сказився, чи що?.. Дурнуватий пес!
Це ще більше заохочує Арніка, і він таки вистрибує на плечі та лиже своїм гарячим язиком панове обличчя. Хвіст коливається так швидко, що собаці аж соромно.
— Ну, ну! На, обід! — Зливає решту своюї їжі в миску. Арніко поволі, не поспішаючи, встромлює свою чорну морду і починає хлептати…
Обід дуже смачний. Кава, в яку кришить пан хліба, краща, о! далеко краща від мясних юшок…
Швидко не стає на мисці ні сліду з обіду. Тепер Арніко, широко облизуючись, сідає біля свого пана.
Мартин курить грубу папіроску, розложившись втомлено на куцому клаптику трави. Заплющив очі і спокійно говорить:
— Ти, Арніко, не чіпай ніяких котів. Вже вчора мав я порядну авантуру за того кота тієї старої відьми. Ти йому може й нічого не зробив, але я випив порядно за це!
30
