Командор хитається. Ловиться із болю за груди. А потім приходить ще ряд стрілів — і скоростріли Гечії вмовкають. Цей, розкинувши широко руки, паде на замок скоростріла. Ще стріли й стріли… і машина Тогазі, коливаючись, злітає дзьобом униз.
Перед командором виростає, мов з мряки, образ забутого дитинства, і він, не пануючи над постреленою машиною, простягає до образу долоні…
…бачить, як ідуть довгі ряди японських хлопців і дівчат вулицями Токіо з галузками розцвілих вишень, а вітер звіває цей цвіт і несе його безшумно вдаль, на вулиці… Бачить себе і своїх малих трьох братів, як гонять ці пелюстки своїми малими долонями… і крізь мряку бачить добре обличчя матері, що всміхається до нього так, як тоді, коли він вперше дефілював, як юнак перед самим Мікадом.
Витягає до матері свої долоні і кричить: — Банзай!…
|
|
Третя база виконала завдання якслід. Японські відділи прорвали фронт і переможно йшли вперед.
На сірій маті лежав блідий поручник Кіомо. Дижурний підстаршина передав йому листа. Важко спираючись на лікті, піднявся до нього. Розірвав коверту. Писав Тогазі:
— „Дорогий Кіомо!
Поручене Тобі Мікадом завдання виконую я, бо Ти ще хворий. Коли не вернусь, передай генералові салют, а в нашому городці засади на мою память вишню. Там посередині, де вже цвітуть дві вишні наших братів, Сікото й Ячевана, що згинули, як пристало японцеві, в торпеді смерти.
Бувай
Тогазі.
А з вишневих цвітів злітали пелюстки і стелилися на шляхах під ноги переможним відділам Японії…
28
