— А залиши для нас дві ґранати: як прийдеться здихати, щоб не з їхніх рук!
— Не журіться, без вас вже залишив! — злісно відказав. — Памятав про це!
Стрілянина не втихала. Явтух відгризався завзято, та мабуть мусів поступитись назад, бо випали були чимраз то дальші. Москалі, закриті від вогню ровом, напирали щораз то сильніше. Тільки від корчми не було рова, і вогонь з цієї сторони, напевне для них нежданний, наніс би їм страшні втрати.
Андрій, поглянувши на все, вискочив жваво на дах. Хвилина… дві і, мов собака, загаркотів люто Андріїв „максим”.
На шляху знявся пекельний крик. Армійці не сподівалися дістати від тилу вогонь. — Значить, ворог узяв їх в обхід… Зачалась суматоха… Кидаються, мов бішені, і стріляють безладно поперед себе. А далі тікають на поля.
Андрій тільки сплюне і строчить… строчить по темних тінях салдатів, по їхніх конях, возах, по автах, що попід тополі на шляху притаєні…
А на шляху гамір і зойк. Помітили большевики, звідкіля новий вогонь, — туди сипнули скорострілами. Засвистали кулі на даху. Лупають ґонти, розривають. „Максим” аж заходився від гаркоту, а Андрій, прихилившись до нього, тільки вслухується, чи від ярчанських лісів не насуває Юхим… Не чутно…
— Коби хоч Микита, — думає — а то й чорт тут не розбере!
Прихилюється за скорострілом і січе, січе… Нагло чує, як його щось сіпонуло за рамя. Заскиміло, занило… А потім щераз. Так, як би хто окропу налив на груди.
Здригнувся…
— Потрапили! — пролітає лискавкою в мізку.
13
