від смерти не втікти нікуди, хоч би й де заховався. Найважніше — не датися їм! Краще вже самому на себе руку наложити, як би мали вони…
Так, він уже знав тепер ясно, що коли не буде вороття, — залишаються ще ґранати. Нащупав у сіні холодні, круглі заліза. Ґранати. Провів долонею по них. Лежали поскладані в жолобині сіна. І здавалися йому звичайними яблуками. Було тихо…, тільки на шляху вигукували армійці, а деколи загуркотіло авто. Бодьо примкнув очі і не хотів думати про ніщо.
Нагло тишу різонув вистріл. Далекий, десь на полях…
Андрій і Бодьо підорвались. Серця забилися швидше, швидше. Від ранку на цих полях не впав ні один стріл, і тому цей, у вечірній тиші притаєних піль, видавався такий нежданний, хоч і вичікували вони його так нетерпляче… А далі другий…, третій… Десь ізліва… На шляху на мить одну застигло все, та зараз-же й звідсіля бахнули постріли… У відповідь з-поза корчми, з піль застрочив скоростріл…
На шляху знявся крик. Затупотіли кінські копита, загуркотіли вози…
— Значить, наші! — промовив півголосом Андрій.
Бодьо стояв заслуханий у цю дивну музику стрілів, що вискакували звідусіль нежданно й гостро.
— …Явтух! — ствердив повертаючись до Андрія.
А тимчасом на шляху завовтузились вози; коні хропли і виривалися з рук. Москалі кричали. Знявся галас. Та враз із цим над гомін цей вилетів крик:
— Стройс! Долой! Плі!
Це якийсь командір захотів спинити суматоху. Та його ніхто не слухав. Ще дужчий гамір покрив усе. Стріли грюкотіли з усіх сторін.
— А може б уже? — схвильовано спитав Бодьо.
11