На горду землю в корчах камяних
Прорвалася, мов струмені веселі.
Тоді стара вовчиця язиком
Прибігла облизати чорний камінь.
Постояла, оглянулась кругом
І назирці побігла за полками.
*
Ось раптом похід скоршає помалий,
Зітхають груди, попускають жили.
Це наші лєґіони, Ганібале,
Незримі Альпи ззаду залишили!
Спадає схил нестримано і круто.
Не місце ласці і не місце скарзі!
І бє холодний град жорстоко — люто
Сріблом і міддю плодоносний Тарзіс.
Важкі триреми — ворога потала —
Міцні борти, просмолені вітрила,
Як кволо ви в блакиті потапали,
Як чадно серед темряви горіли.
Як кидалась ти на списи, на луки,
Пунійська Львице, яросте Ваала.
