Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза мав взори нестерпно-пекучі,
Взори того, що красне і того, що світло-величне.
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне,
Мідь розтоплена озеро те ж — в надвечірніх годинах,
І застигле залізо — в ночі, у холодних туманах.
Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це.
Дня і місяця й року чотирі пори, а на ґльобі —
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце.
І для нього судився довічний почвірний колобіг.
