Коло мертвих джерел, по зівялих скелистих вертепах
Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.
Віку бронзи, це ти, це твоє ненасичене сонце
Нерухомо повисло мутне над сухими борами
І бренить, і гуде, і гуде… І здається, що сон це,
І здається, що захід — це паща нелюдської брами.
Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло майбутнього люті ворота.
Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі
І поволі тонути в потворних іржавих болотах.
І співати про зміїв і львів і горіння одваги,
Про нечуваний скарб у почварній печері укритий,
І, збираючись в грізні жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.
Проливаючи кров, у грабунках і ґвалтах без ліку,
У змаганні із світом, у бої з самими собою,
Нам дано відріжнити зле й добре, мале і велике
І прославити вірність, невинність і жертву героя.
