„Tertia post illam successit aenea proles“
Ovid. Metam. Lib. I. 125.
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість спянілого тіла,
Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів соковитих і спілих.
Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.
Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
А земля — не земля, тільки цегла руда і рапава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави,
Куті щирою міддю важкі боєві колісниці.
