в землю не запала ся, що кревнячка мого мужа вдає ся в розмову з социялїстом!“ І єї зимні очи спинили ся проникливо на менї.
„Оповідав менї!“ відповіла я, зворушена вже.
„Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить?“ Тут Лєна засьміяла ся в голос.
„Ви не годні менї вже болю завдати, тїточко, нї!“ Се промовила я цїлком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.
„Чому ти так побілїла, коли невинна?“
„Чому? Мабуть тому, що я слаба, що безнастанна борба з вами нищить мої сили. Ви певно не гадали нїколи над тим, що струна, натягнена над міру, вриває ся.“
Она усьміхнула ся холодно.
„Отже слаба! Дивно лише, що виросла в тій „безнастанній борбі“ мов тополя. Але ти певно о нервах думала?“
„О нервах!“
„Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що як раз я в нїякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждала ся вже майже пятьдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх вплив. В тебе суть нерви, а я бувши в твоїм віку, мала замісць нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З социялїстами я не вдавала ся, а писати також не брала ся. Я брала ся за голку, за варенє, за прятанє, за молитвенники — за тото бралась я, але за нїякі питаня та ідеї!… Ха-ха-ха! нехай би мене питали, я би вже знала, що відповісти. Ну, в тебе оно инакше. Погляди вже иньші — тому мабуть твоя кров винна. Ти вдала ся в твою матїр, а она походила з війскових. Які війскові люди, ми то знаємо.
