нуй, не згадуй тих славних людий, бо менї й без них гірко!“
„Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теольоґію?“
Я сидїла мовчки над шитвом.
„Так куди забрав ся?“
„До В., мамочко! Хоче таки права кінчити, чи якісь іспити здавати. Бог єго знає! Хоче таки в адвокати іти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нїчо не обходить, так як і він не обходить мене нїчого. Заким то він чого дібє ся! а ще тим більше, що має лише з лєкций удержувати ся. Перед своїм від'їздом сварив ся страшно з Маєвским. Казав єму, що він лихвяр і що не соромить ся сирітскими грішми здобувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном, єму на злість, всїм своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від'їхав тому так несподївано скоро, бо єму прислав якийсь товариш єго, якийсь син богатого шляхтича, гроші, і він до него поїхав. Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить; мене то нїчого не обходить. Зоня така рада, що він від'їхав! Каже: через него дома лише сцени. І все через гроші! Впрочім якось би жили, казала, але через гроші!… Тепер їм всїм мов камінь з серця спав.“
При єї послїдних словах я тихо засьміяла ся.
„Чого ти сьмієш ся?“ спитала тїтка.
„Що їм камінь з серця спав. Він упоминав ся о спадщину по своїм дїду, о гроші, випозичені Маєвским, і через те став ся каменем…“
„Се він тобі певно оповідав, коли ви сидїли в поетично украшенім кутї, а я мало що з сорому
