Від'їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… єго нема! Нї в чім нема! Нїгде нема! Хвилями шалїю, і товкла би головою о стїну. До послїдної слези ридала би за ним! Нї, крівавими слїзми ридала би за ним!
Понурі маси мрак тягнуть ся над горами, вітер гуде лиховістно. Смереки на горах хилять ся, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я, тут в долинї, сиджу сама і прислухую ся вихрови своєї душі…
Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастє скінчило ся…
„Ти виглядаєш, Наталко“, каже тїтка, „так, як би їла саму крейду, а твої очи дивлять ся так, як би перед ними ставали що хвилї иньші мари!“
Лєна усьміхнула ся двозначно.
„Може й стають мари, мамочко; адже послїдний концерт викликав їх!“ І єї уста викривили ся насьмішливо.
Тїтка підняла очи в гору і зітхнувши сказала гірко: „Пошануй мене, моя дитино! Поша-
