„Ми як раз шість разів бачили ся, а нинї… подумай лише!“ І веселий, майже свавільний усьміх завмер на моїх устах, слова урвали ся… На порозї нашої комнати появили ся дві статї: Лєна з ще одною дамою. Обі підходили до нас. Стара дама прижмурила очи, нїби не розпізнавала мене добре, а опісля звернули ся єї очи на него. Лєна несла голову на тїтчиний лад.
„Де моя мантилька?“ кликнула грубо. „Дай єї тут і ходи до дому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!“
Зо мною враз підняв ся й Орядин, і я глянула на него. На єго устах грала лиха усьмішка, а очи єго спинили ся ворожо на розігрітім лицю моєї кузинки.
„Таки зараз мусить іти панна Веркович?“ спитав з нетаєним насьміхом.
„Повіз чекає!“
„Ага, повіз!“
Мов підтята одним замахом, мов зівяла, звернулась я до него. Завтра т. є. за кілька годин від'їде він! Моє щастє скінчило ся! Мовчки подала я єму руку, а він стиснув єї так само мовчки. В него горіли очи, а я чула як зо мною заходила зміна. Справдї, моє щастє скінчило ся! Опісля розстали ся ми. Як в снї обглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місци, не звертаючи з мене очий… О, того погляду я нїколи не забуду! Шалена роспука пірвала мене, а з грудий вирвав ся зойк. Чому я не мала при нїм остати ся? Чому! Я-ж єго любила, любила, любила! я єго царівна!....
