віроломний,“ але в дечім я і вірний! Ти будеш бачити, пташко!“
Справдї, я хотїла бачити і я знала, що побачу, я се відчувала цїлою душею, всїми нервами. О Боже, як все гарно складало ся! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше забрати ся звідси, діждати ся „полудня“… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, єго істотою, кождим єго словом, і духом, що — як то море з берегів, так я виступила з себе.
„Коби лише скорше, Орядин!“ заговорила я, впяливши очи в єго гарне інтелїґентне лице, (щоби „наситити ся“ також, говорячи вже єго словами). „Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим житєм. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому се так,“ шептала я в поспіху, „що ти не можеш в тій хвилї мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув доси нїколи в житю. О, Орядин!“ і я розсьміяла ся з якогось щастя, „я тебе дуже люблю!“ Єго рука звисала з поруча крісла, нїжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я єї вхопила так, як чинила се в превеликій, роскішній радости з рукою бабуниною, і притисла єї бурливо до себе. „Як ти будеш вже у цїли, тодї ти прибудеш! О яка я горда!… але я твоя царівна… неправда-ж? Твоя, Орядин!“ І знов сьміяла ся, мов та пустотлива дитина.
„Моя! І як то дивно, дивно, що ми доси не знали ся!“
„А тепер нараз так добре пізнали ся! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке житє прегарне!“
„А — я, що любов така могуча сила!“
