„О Боже! се не може бути!“
„І я би не хотїв.“
„Так остань ся!“
„Остав би ся, рибко, і обороняв би тебе, але я мушу!“
„Тепер, Орядин?“
„Тепер! тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нїколи з рук, коли тебе любив би і упивав ся твоєю любовю!“
|
|
Я сидїла в фотелю, байдужна на голосне сусїдство, і слухала з широко отвореними горячими очима уважно єго слів. Він також окрім мене не бачив нїкого. Сидїв близько мене і говорив впівголос, що не бачив нїколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилї, коли побачив мене, і що не забуде мене нїколи. Він не знав, що моє положенє таке безвідрадне, що моє окруженє таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зве ся моєю тїткою; він задавив би єї, ту меґеру, ту препогану жінку! Нї, нема на цїлім сьвітї гидшого з'явиска, як жінка без чутя, без тонкости, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка єго, царівна єго, з сумлїнєм, „нїжним мов павутина;“ я виростала під єї безпосередною опікою і доглядом і мала годувати ся єї любовю! Нехай я здопчу ту „любов“ і нехай анї не корю ся, не піддаю ся нїчиїй власти, нїчиїй! Чи я се чую? Лиш (він усьміхнув ся гарно), лиш єго!… А я подала єму руку.
„Будучність наша,“ мовив з сияючими очима, „і коли вже дібю ся до цїли, тодї я прийду! А до неї дібю ся! Вже який я „непостійний і
