мною так сильно, що я трохи не плакала. Нїколи не відчувала я так глубоко упокореня і зневаги, як сего вечера, і нїколи не болїло оно мене так сильно, як в сїй хвилї!
„Чи ви боронитесь завсїгди так?“ спитав він, приступаючи близше до мене і стараючись ухопити мій погляд.
Я не могла відповісти. Затявши зуби і силуючись здержати слези, що тиснули ся насильно в очи, я поступила ся від него за ґрупу густих олєандрів, що стояли тут, немов жива стїна та відлучали нас від прочих гостий, і втерла крадькома слези.
Але він се вже замітив і зараз спинив ся біля мене.
„Ви плачете“, сказав зворушеним голосом. „Бачу, що се я виновником цїлої пригоди, менї се страшно прикро!“
Я заперечила мовчки головою.
„Нї? О так, я-ж се відчув! Вже з початку сего вечера відчув я. Менї се тим прикрійше, що стрінувши вас“… Він не докінчив реченя. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло на ново, немов могутна довго здержувана филя, закрила я скоро лице руками так, як чинила се вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав — і тихий, ледви чутний стогін вирвав ся крізь затиснені уста.
„І ви кажете, що нї?“ промовив голосом тремтячим від зворушеня. „Але я знаю… успокійте ся! прошу вас, успокійте ся!… сей раз, сей однїсенький раз зробіть се для мене!“. І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. „Я вас прошу! прошу вас так, як
