ючись якось дивно. „Дайте менї! Я передам єї якомусь слузї, щоби мав нагоду сего вечера сповнити свій льокайский обовязок! Ми маємо прецїнь танцювати!“
У тїтки заіскрили ся очи, і она підняла гордо голову.
„Ти чула, Наталко, що я говорила?“
„Чула, тїточко; я йду.“
„Підете самі?“ звернув ся Орядин до мене і я налякала ся єго погляду. Єго очи запалали наглим гнївом, а єго смагляве лице поблїдло.
„Я верну ся зараз, пане Орядин“ замітила я, відповідаючи єму благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
„Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу.“ І не зважаючи на тїтчину сьмішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав менї рамя, і забравши від мене нещасне corpus delicti пішов зі мною.
Она остала ся, мов скаменїла, на своїм місци.
Я не обглядала ся за нею. Але менї здавало ся, що і всї прочі гостї почули, так як я, слівце, що она просичала: „Skan-da-lös!“
|
|
В великій притикаючій комнатї находило ся богато гостий. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а иньші знов балакали свобідно при скляночцї.
В одній части комнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Менї підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.
Я не сїдала. Відвернувшись до вікна, старала ся опанувати зворушенє, котре заволодїло
