не вспів докінчити реченє. Перед нами з'явила ся, наче вкопана, наче з землї виросла — тїтка.
Один однїсенький погляд на єї ледяні очи, на єї лице з устами, згірдливо стисненими, — і я спізнала, що она в воєннім настрою. На вершку єї високої, модної фризури, дрожали кінцї стяжок фіолєтового чепочка, що сторчали до гори, а струсеве перо, що по довгім відпочинку на днї єї найдорожшої скринї опинило ся сего вечера на такім „високім становиску“, дрожало і хитало ся сумно з причини надто енерґічних рухів голови.
„Ти тут сидиш?“ спитала холодно.
„Тут, тїточко.“
„Анґажована?“
„Нї“…
„Прошу уважати мене за свого дансера!“ вмішав ся чемно Орядин, склонивши ся передо мною; „я саме в сїй хвилї хотїв просити вас о сего кадриля.“
Тїтка мов не добачувала єго.
„На! тобі Лєнину мантильку, і віднеси єї до побічного сальону, або до ґардероби!“ розказувала, випрямившись мов сьвічка.
І я єї надто добре зрозуміла.
Мене не гуляючої не сьмів нїхто бачити, а в товаристві Орядина не хотїла она мене бачити. Те мусїла я зрозуміти, а зрозумівши, мусїла виконати єї розказ, коли не хотїла викликати своєю впертостию гіркої бучі дома.
Краснїючи з упокореня аж під волосє, я підняла ся, щоби сповнити єї приказ; але Орядин заступив менї дорогу.
„Не вже-ж би ви дїйсно трудили ся сама задля сеї дрібної справи?“ обізвав ся, усьміхі-
