„Бачите?“ промовив впівголос. „Я дїйсно пристрастний; але я невинуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсїм „біла“ кров і що від часу до часу пробиває ся в менї — як дядько каже — квінтесенция мого люду!“
Саме в сїй хвилї надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.
Я відказала, дякуючи. Він видивив ся зчудовано на нас і віддалив ся, звиняючись. Може уразив ся? Нехай і так! Менї байдуже!
„Ви наразили ся за-для мене!“ промовив Орядин, „а я чи заслужив на се?“
„З пустих поговірок не роблю собі нїчого!“ відповіла я зневажливо.
„Але коли-б они не були пусті“, (він дивив ся на мене дожидаючо, горячо) „тодї що?“
„То-дї би терпіла!“ відповіла я мимоволї покірно, покраснївши від єго погляду. „Але се не важне“, додала я гордо „лучше скажіть менї, яке житє приготовлюють вам.“
„Моя родина приневолює мене іти на теольоґію.“
„Отже се правда?“
„Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагає більше гроший, а я… знаєте самі! Я розумію, чому они бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаю ся свого, т. є. того, що мій дїд оставив менї на студиї, став я аж „недолюдком!“ Се огірчує мене до крайности. Лучше були би зробили, як би були мене віддали мому батькови зараз першої доби по смерти матери, як він сего добивав ся. Я би може ходив нинї з скрипкою під пахою, проживаючи житєм простого селянина, не сумуючи по „образованому“ нї холо-
