„Ви — добрі!“ сказав він з поглядом щирої подяки „і я недармо повірив в вас зараз з першого разу. Повірив в якусь щирість у вас, як вірить ся в поворот весни! А що-до „Ляссальства“ то річ маєсь так: Якимось наслїдником Ляссаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боров ся, занимає і мене, так як і богато-богато других. Але мій плян житя иньший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану бороти ся з тим, що менї буде здавати ся найтяжшим лихом нашого народа. Нинї не можу означити ясно, на що кину ся вперше. Кождий час має свої рани — і я би кинув ся на все лихо, задавив би все відразу, як би до того було в однім чоловіцї досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менї до того потрібне!“
Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нїм було видно, що боре ся з думками.
„Боже мій!“ промовив опісля з якогось наглого зворушеня задавленим голосом. „Коли подумаю, кілько в нас працї потрібно, кілько сили і науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке житє приготовлюють менї мої кормилцї, то приходить ся хиба збожеволїти!“
З єго груди вирвав ся мов стогін, а по менї холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючи ся успокоїти ся, а мій погляд опинив ся на єго лици. Він був сильно зворушений, але і я не мусїла в тій хвилї спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показав ся на єго устах гіркий усьміх.
