мав о віроломности супроти других, а се знов щось иньше.“
„Ну, се щось майже звичайне“, сказала я. „Чому лише одну картину любити в своїм житю, коли їх так богато?“
„Тепер ви іронїзуєте…“
„О, зовсїм нї. В мене суть свої погляди про вірність.“
„Але деякі картини остають ся нам прецїнь майже на цїле житє в памяти“, промовив потім зниженим голосом. „Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне вражінє. Ви не вірите?“
„Чому нї? Я любила свою бабуню з цїлої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матїр, хоть єї майже не знаю. Дивую ся сама, з якої хвилї остав ся образ єї в моїй памяти і чому саме з тої хвилї!
„Я мала ледви три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тодї цїлу ніч, а она не спала зо мною також цїлу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусїв бути прегарний, бо я на дворі переспала ся. Проснувши ся, менї хотїло ся бавити. Она встала — ах, єї мусїла болїти голова, бо она була така втомлена! Довге, довге волосє єї було цїлком розплетене, і вкривало єї стать золотим плащем майже до землї. Она підняла ся на пальцї, щоб уломити менї галузочку цвитучої акациї — і так бачу я єї до нинї, так, як спинає ся на пальцї, з піднятими в гору руками в якійсь ясній легенькій одїжи… Тоту картину, чи лїпше сказати: тоту хвильку зберегла я до нинї в своїй памяти, і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю єї. Чому вбило ся те все в тій хвилї в мою
