ти, що дарує менї доля, хиба дещо рад би я знати.“ Нараз спитав живо, впяливши в мене свої великі чорні очи — (ми вже сидїли): „Ви знаєте, хто був мій батько?“
„Знаю!“
Мовчанка.
„Моя мати вмерла цїлком молодою, я навіть і не памятаю єї…“
„І я свою ледви памятаю“, замітила я півголосом.
„Так? Бо мою забрали боги етикети; отже від тих нема менї чого доброго надїятись. Скілько то зароду зла в менї“, іронїзував „а скілько легкодушности! Ви би не повірили!“
„Ви самі в то не вірите, ви певно лиш огірчені!“
„О, в сїй хвилї зовсїм нї!“ відповів майже весело. „Ті, що пересьвідчували мене о тім, то люди практичні, розважні — і може й не помиляють ся. Впрочім я й сам вірю, що можна унаслїдити н. пр. характер і т. п. Чому би се не мало бути правдою? Одно виявило ся вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрастний, а деколи то нї з сего нї з того не додержу віри мов та собака!“ і засьміяв ся тихо.
„О! чому ви так говорите?“
„То не говорити вам того?“
„Нї!“
„Коли менї хоче ся вам се сказати!“
„То ви справдї такі?“
„Справдї.“
„Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!“
Він поглянув на мене зчудованим поглядом. „Супроти себе? Нї, над тим я не думав. Я ду-
