тому я не дозволю, щоб з мого дому заприязнював ся хто з ним!“
„Тїточко! я не знаю… я не можу вам сего напевно приречи“ відповіла я мішаючись.
„Що?…“
„Не можу приречи напевно. Він для мене завсїгди такий привітний і ласкавий, що се було би нечемностию, відповідати єму грубостию. Він… він нїколи мене не образив анї словом, анї поведенєм“…
„Ха-ха-ха!“ розсьміяла ся она своїм звичайним сьміхом; а того сьміху було доволї, щоби мене вивести з рівноваги.
„І ти справдї така наівна, може гадаєш, що він любить ся в тобі, тому що з тобою балакає, і що він може тому з тобою й оженить ся?“
„Тїтко!“ вирвали ся з жахом слова з моїх уст і горяча поломінь обілляла мене, „тїточко, я сего нїколи, нїколи не гадала!“
„Ага? Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому-ж ти почервонїла як бурак, коли не гадала? скажи: чому?“
Я чула, як спаленїла ще більше і як слова оборони застрягли менї в горлї.
„Видиш?“ глумилась она, „я знала, що говорила!“
„Тїточко, ви не маєте нїколи наді мною милосердя!“
„Що?“ скричала. „Ти говориш менї такі слова? Менї, що власне я змилосердила ся над тобою і стала тобі другою матерю? Що було би нинї з тебе, як би не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!“
„Чому би не знала, тїточко? Знаю!“
