„По концертї будуть і танцї, мамочко!“ кликнула Лєна з побічної комнати. „Правду сказавши, мене то обійшло зовсїм мало, що я не буду брати в концертї участи. Могла би ще дістати трему, помилити ся в грі — на що менї сорому?“
„Чуєш, Мілєчку, що за скромна дитина?“
„Добра і уцтива дитина!“ відповів вуйко голосним шепотом.
Тїтка зітхнула, піднявши журливо чоло в гору.
„Она мусить десь конче виїхати, Мілєчку.“
„А то чого?“ спитав вуйко з нетаєним зчудованєм.
Тїтка усьміхнула ся гірко.
„Чого? Хиба ти і сам не здогадуєш ся, чому? Хто єї тут побачить?“
Вуйко зрозумів єї в мить.
„Як гадаєш, Павлинко, зовсїм так, як ти гадаєш!“ відповів скоро. „Обі мусять виїхати, показати ся сьвітови!“
„Обі? І чого ти так кричиш, Мілєчку? Ти мабуть забув зовсїм, що в мене суть нерви!“ З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначучим поглядом, — она замітила, що я чула їх розмову.
„Наталко! щоб ти менї не посьміла з Орядином розмовляти!“ гукнула до мене острим тоном і поглядом.
В менї забило ся серце з наглого переляку і я видивила ся на ню великими очима.
„Чого видивила ся на мене? Я говорила прецїнь виразно. Впрочім можу свої слова і повторити. Щоб ти менї не посьміла з ним говорити! Лєна менї оповідала, що він єї іґнорує, і
