Се тикало ся вуйка, що стояв перед зеркалом, силуючись завязати сьвяточну краватку „по людски.“ Я сидїла неспостережена в тій самій комнатї і пришивала щось до сукнї.
„Скажи сам, Мілєчку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю ту в школах дїти, чи що? Впрочім концертовий комітет забув, що і Лєна грає на фортепянї та сьпіває. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалї було і є байдуже, що сьвіт гадає про талант і прикмети твоїх дїтий. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он-той, (она повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлїсничий) нинї виступає, а про моїх дїтий, зовсїм не таких, як він, з цїлком иньшою ґенеальоґією, забули, — коли подумаю се, то мене зараз корчі беруть!“
І мовби ті корчі справдї брали єї, притисла руку під серце, а уста викривила болїсно.
„Годї-ж бо, годї, Павлинко!“ успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. „Чого іритувати ся без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все-ж таки він остане ся тим, ким є, сином простого музиканта, все-ж таки він не рівня нашим дїтям. Мене лише гнїває, що на него звернули зараз увагу, і що тим чином скріпили єго зарозумілість. Я був би єго не запросив до участи в концертї. Нехай би грав і так, як сам Паґанїнї! Я би єго тим покарав за зарозумілість. Але наші людиска добрі, вважали вже на старого Маєвского тай певно тому запросили.“
„І мене лише тото одно помиряє з ними“ відповіла тїтка вже спокійнїйше і, приступивши до вуйка, завязала „сьвяточну краватку“ сама, як звичайно.
