комнати, так що они не можуть туди нїяким чином дістати ся, а єго куфер подорожний запертий завсїгди обережно!“
„Ну, вже він впадає кождому в очи“ додав вуйко. „Для мене вже доволї сего, що кепкує собі з нашої балаканки і полїтики. Се мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жадного становища і жиють з ласки других. Побачимо, де він опинить ся за двайцять років! чи не буде і для него річ важна, дбати передовсїм про себе, а опісля про „нарід“. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелїґенция за мало працює для народа, що деинде бачив він иньшу силу; що яка праця, така і будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! побачимо, по-ба-чи-мо!“
„Але-ж, тату!“ запротестувала нараз Лєна, що доси заховувала ся цїлком пасивно. „Чому вже цїлком зле про него думати? Чи се не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любить ся, сварять ся обоє аж надто часто, але она сама признає, що він здібний і не такий вузкоглядний, як наші тутешні люди! Впрочім, що се має нас обходити або гнївати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми сего не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, се те, що він елєґантский хлопець і за ним можна пропадати. Він подобає ся менї, тату!“
„Лєно!“ скрикнула тїтка.
Але Лєна вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моїм умі товпились чудні думки, змагали ся ріжні голоси, а проміж них виринав він
