„Справдї заразливе!“ кликнула тїтка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючий доси поруч неї, остав ся цїлком позаду.
Опріч мене, мабуть і він відчув, що тїтчин оклик „справдї заразливе“ тичив ся мене, бо догонивши єї сказав голосно:
„Що-до мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати замісць социялїстичних книжок Чокого „Stunden der Andacht.“ Отсе пристоїть жінкам лїпше, підносить духа, я сказав би навіть, чистить душу.“
„Амінь!“ шепнула менї Лєна в ухо, сьміючись стиха.
„Коли собі бажаєте“, звернув ся до мене, „то я можу вам сими творами служити. Маю їх в своїй біблїотецї. Моя жінка мусїла їх також читати.“
„Дякую“, відповіла я „але я тепер читаю Шекспіра.“
„То я буду вас просити о ті книжки, пане професор!“ кликнула тїтка. Она була з незвістних ще менї причин розсерджена на мене до крайности.
„Нехай би менї виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили-б! Я їм забороню і найменьших зносин з тим паничем. Не дурно і єго дядько не задоволений з него, але він чесний собі чоловік, отже мовчить, а може й боїть ся!“ замітив вуйко.
„Певна річ, що лише боїть ся“ потвердила тїтка. „Адже нїгілїстичні замахи звістні всїм. Менї саме в тій хвилї приходить на думку, що Зоня оповідала: Коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї
