Я сидїла вже біля моєї тїтки, що голосно бесїдувала, сидїла в чуднім настрою. Чим дужший гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагала ся в менї…
Пів години пізнїйше виходили ми з городу. Саме тодї навинув ся і він, немов виріс з землї коло мене.
„Хотїв ще з вами попращати ся“ сказав і подав у друге руку.
„Ти говорила що з Орядином?“ питала мене тїтка підчас повороту до дому.
„Говорила.“
„І що він за чоловік?“
Менї не конче хотїло ся розповісти, що я про него думала, і я сказала лише, що він „поступовець“.
„Гай, гай!“ загомонїла тїтка „поступовець! Біда лише, що здражує своїми зубами своє поетичне походженє“.
„І я мав честь говорити з ним“ обізвав ся вуйко з колючою іронїєю; „але зробив на мене страшно лихе вражінє. Чванив ся своїм розумом, чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут нїби і не чуємо і не знаємо, що дїє ся справдї деинде! Се не злий інтерес! Се зовсїм так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих тілько практики на спинї, в культурі дальше! Не так, товаришу?“
„Ха-ха!“ сьміяв ся стиха професор Льорден. „Я знаю сего пташка. Ще з ґімназиї знаю єго. Замісць при толкованю держати перед очима Гомера або Верґіля, читав собі росийскі або францускі новельки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти. Як крейда
