не є нїякою хоробою, і нїяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.“
Він замовк і дивив ся на своє циґаро, що тлїло між пальцями, а чоло єго уклало ся в морщинки. Зворушив ся бесїдою.
Задумана і вражена палкостию єго переконаня, дивила ся я ще безмовно на него. Він мабуть відчув мій погляд. Звернув ся живо до мене і усьміхаючись якось іронїчно сказав: „Я може не повинен був о тім говорити?“
„Чому?“ спитала я спокійно.
„А тому, що… але нї“, поправив ся зараз, „з вами можу я о тім говорити, ви звертаєтесь самі на сей шлях, що я про него говорив. Се посьвідчила менї провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не сьвідомі. З часом переконає вас власне положенє о всїм.“ Трохи згодом сказав: „Родичів у вас нема, се знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?“
„Не маю.“
„І не мали нїколи?“
„Дитиною мала я бабуню…“
Він засьміяв ся тихо, однак так, що менї стало жалко, так жалко! Опісля глянув менї в очи, що мимовільно зайшли слїзми, і я бачила, що єго ще перед хвилиною спокійне лице змінило ся.
„Ми ступаємо одною дорогою“ сказав зміненим голосом і встав, мовби хотїв над якимсь наглим зворушенєм запанувати. До нас підійшла панна Мария з тїткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалив ся…
Високо на небі миготїли, блистїли зорі, сьвітив місяць. Звуки гарної угорскої музики розливались — далеко…
