„Противно. Менї дає він знов доказ, що істнує рід інтелїґенциї, котра вирабляє ся дїйсно сама з себе і котра сама викликує поступ.“
Живо і скоро полила ся вже наша дальша розмова. Менї здавало ся, що я вже з ним давно знакома і лиш говорити з ним не мала нагоди.
З єго бесїди дізнала ся я, що він був социял-демократом і загорілим поклонником Маркса. Що ожидав спасеня від социялїстів; що признавав лише одну справу, а то справу социялїстів. „Все проче — говорив — тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими і нерозривними звязями“. Вкінци спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нїчого певного, не мала доси жадного ясного виробленого суду; але я бояла ся якогось хаосу в будучности, котрий немов відчувала, бояла ся царюваня ще грубшої безогляднїйшої сили, як доси.
„З вас говорить лише ваше тонке вражливе сумлїнє“, відповів він нетерпеливо на мої слова „але перше всего питаю вас: Чи ви вірите в силу людскої інтелїґенциї?“
„Вірю; але вірю так само і в силу пристрасти, що потягає інтелїґенцию в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людскої натури.“
„Щоби бути досконалим,“ відповів він „треба бути фільозофом. Але о тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому ґрунтови і тій землї, на котрій виростає, тому сонцю і теплу, що єго вигріває; тим обставинам, що єго окружають, опановують. О тім мабуть не думали? Не думали також, що нужда і роспука зро-
