„О нїчо, нїчо!“ і тут я урвала.
„Що?“ домагав ся він цїкаво.
„Я зроблю се якимось обовязком", відповіла я з притиском, але я думала щось иньше. Іменно думала я, що менї годї тонути в уподобанях, що дома слїдять за мною мов за злочинницею. Що тїтка майже брутальним способом заборонила менї „культ примх і романтики“. А коли ще Лєна розповіла їй раз, що якийсь там „пан“ кепкував собі з моїх ідей, розкричала ся, що я відстрашую женихів від єї дому. Що люди готові подумати, буцїм то она впоїла в мене ті „лєґенди“, і що єї донька теж така…
„Щоб ти не посьміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!“ казала. Того не могла я єму говорити. Я встидала ся за темноту і брусоватість своєї ріднї і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала ріжні степенї упокореня“.
„Я буду про те все добивати ся свого", сказала я „доки не дібю ся.“
„Не піддавайте ся нїяким впливам", обізвав ся він, мов відчитав, що в моїй душі дїяло ся, „і кріпіть вашу душу, значить, не будьте надто вражливі на щоденьщину!“
„Чи так можна?“ спитала я єго вдруге з нетаєним зчудованєм.
„Можна.“
„А тепер… тепер прошу вас, звернїть менї мій зошит!“ просила я. „Він дістав ся без мого відома в Зонині руки“…
„Оставте менї єго, він не має тепер для вас вартости!“
„Для вас може він єї ще меньше мати“.
